"ДУМКА"

З 1930 «Д.» – заслужена капела Української РСР. Міжнародний авторитет, здобутий концертами на гастролях у Франції (1929) і виступами з такими диригентами світового рівня, як М. Мальк, Е. Ансарме, Г. Адлер, О. Гаук, допоміг зберегти колектив у часи репресій 30-х рр. Але за опір вимогам замінити в репертуарі «Д.» українську й світову класику на «виробничі» та «прославні» пісні Н. Городовенка було усунуто від керування «Д».

Подальша доля капели відбиває складні, суперечливі шляхи розвитку національної хорової культури в цілому. «Д.» очолювали відомі талановиті диригенти, але поруйновані в 30-х рр. засади хорового мистецтва гальмували її поступ, згодом знадобилося кілька десятиріч, щоб відновити професіоналізм, зокрема втрачену техніку співу без супроводу.

Керована О. Сорокою (1937–39, 1946–63), «Д.», внаслідок загальної кризи хорового виконавства, мала обмежений репертуар (близько 120 назв), де переважали пісні кон'юнктурно-побутової тематики, пізніше – хрестоматійні зразки хорової мініатюри. Шевченківську тематику представляли поновлені «Хустина» Ревуцького, «Радуйся, ниво неполитая» Лисенка, акапельний диптих Лятошинського «Тече вода в синє море» та «Із-за гаю сонце сходить» (1949).

П. Муравський як керівник «Д.» (1964–69) прагнув відтворити питомий щедротембральний характер українського академічного співу. Під його керуванням натхненно звучали Лисенкові композиції (крім «Б'ють пороги» та «Іван Гус», – їх не пропустила цензура). До репертуару ввійшли нові хори зі зб. А. Штогаренка «Шевченкіана» (1964), три твори Ф.Надененка, ліричні «Думи мої» Є.Козака, «Дума про безсмертного Кобзаря» А. Філіпенка.

Масштабна концепція подолання кризи «Д.», виплекана диригентом М.Кречком (1969–83), передбачала різні шляхи. Передусім – подолання заборони на вітчизняну духовну музику: «Д.» виконала твори М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя з автентичними текстами (поч. 70-х рр.). Опанування новаторських композицій молодих митців, виконання кантат й ораторій Л. Дичко («Червона калина», «І нарекоша ім'я його Київ»), І. Карабиця («Сад божественних пісень»), Є. Станковича («Я стверджуюсь») протягом 70-х рр. дало авторам можливість необхідної апробації творів в Україні, озброїло капелу технічними навичками сучасної хорової стилістики. Збагачення постійної в репертуарі «Д.» за часів М. Кречка рубрики «Народна криниця» композиціями О. Кошиця, піснями Шевченкового краю, інтерпретаці шевченківських циклів Б. Лятошинського, зокрема диптиха «За байраком байрак», оновило її репертуар. 1981 здобутки капели відзначено Державною премією Української РСР ім. Т.Г. Шевченка.

Очоливши капелу 1984, Є. Савчук за нових історичних умов зумів на багатьох напрямах вивершити накреслюване його попередниками. Значне місце в програмах «Д.» посіли циклічні твори зарубіжних і українських композиторів, вокально-симфонічна музика. Серед них – незвичайна шевченкіана В.Сильвестрова – кантата «Думи мої» (прем'єра 1994) та симфонія-диптих «Заповіт» (прем'єра 1995), що відкрили новий стильовий пласт в українській хоровій музиці. Потужно окреслюються в активному репертуарному фонді капели мистецькі інтерпретації кантат-симфоній С. Людкевича «Кавказ» і «Заповіт».

«Д.» належить нині до всесвітньовідомих художніх колективів, що репрезентують високий рівень хорової культури України, зокрема й музичної шевченкіани.

 Література:

 Михайлов М. Творчий шлях «Думки». – К., 1957;

Вахняк Є. Олександр Сорока. – К., 1975;

Лащенко А. Саме українська капела // Українська музична газета. – [К.,]. – 1994. – № 4.