22 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії (зараз Глобинського району Полтавської області) в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка народився син—маленький Микола, якому судилося стати справжнім велетнем української і світової музичної культури. Родове коріння Лисенків сягає самих глибин української історії і фіксується з XVII століття. Як одного з засновників старовинного козацького старшинського роду історичні документи засвідчують Якова Лисенка, який жив у першій половині XVII століття і брав активну участь у визвольній війні 1648–54 років під проводом Богдана Хмельницького. Іван, син Якова, відомий військовий та політичний діяч другої половини XVII століття, був Чернігівським, пізніше Переяславським полковником, а згодом наказним гетьманом. У 1695 році він брав участь в Азовських походах Петра I. Його син Федір в середині XVIII століття (з 1741 року) був генеральним суддею.

Віталій Романович, правнук Федора і батько композитора, був полковником Орденського кірасирського полку. Він був високо освіченою людиною і був пов'язаний з декабристським рухом 1825 року. Мати, Ольга Єреміївна, походить з полтавського поміщицького роду Луценків. Освіту здобула у Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат.  Вона розмовляла майже виключно французькою і примушувала до цього всіх членів родини.

"Перше виховання нашого композитора було поведене на аристократичний лад: чиста французька мова, вишукані манери, танці, уміння невимушено триматися у вітальні—ось що вимагалось від дитини … Відомий поет Фет, який служив у тому ж Орденському полку [що й батько Миколи], навіть дорікав матері Лисенка, що вона вчила сина спершу азбуки французької, і взявся сам учити його російської. Через те, що на уроках Фет змушував свого учня писати букви олівцем, останній став приставати до офіцерів з проханням дати олівця, за що й прозвали його в полку "карандашиком" (Михайло Старицький, "До біографії М. В. Лисенка", зі збірки "Лисенко у спогадах сучасників", упорядник Остап Лисенко, видавництво "Музична Україна",  Київ—1968)

Але противагою до цього стала любов до українського побуту двоюрідних діда та бабуні Миколи—Миколи та Марії Булюбашів, які не мали своїх дітей та плекали онука від щирого серця.

"Двоюрідний дід Миколи, М. П. Булюбаш … був маршалком і впливовою в повіті людиною; він інакше не говорив, як  по-українському, обожнював свого онука, який одержав своє ім'я в честь його … сам любив і дорожив національною простотою … Жінка його, бабуня Миколи Віталійовича, Марія Василівна, була найдобрішою істотою … любила українські пісні, розповіді і навіть казки" (Михайло Старицький)

Вже в п'ять років мати Миколи, Ольга Єреміївна, побачила хист хлопчика до музики і розпочала опікуватись його навчанням.

"Мати Миколи чудово грала на роялі … Через те, що Микола виявив з дитинства любов до гри на фортепіано—іноді годинами простоював і підбирав мотиви, то батьки вирішили, що у його є покликання до музики і запросили для нього з п'яти років учительку" (Михайло Старицький)

Микола Віталійович після домашнього виховання вчився у Києві, спочатку в пансіоні Вейля, потім—у пансіоні Гедуена, в якому дітей готовили до гімназії.

"В музиці Микола робив колосальні успіхи і, будучи ще в першому класі, себто років дев'яти, написав досить гарненьку польку з правильним розвитком теми і звучною гармонізацією; цю польку й було надруковано в Києві" (Михайло Старицький)

У 1855 році Миколу віддали у привілейований навчальний заклад—Другу Харківську гімназію. Під час навчання у гімназії він приватно займався музикою з М. Дмітрієвим та чехом Вільчеком. Поступово юнак став відомим у Харкові піаністом, якого запрошували на вечори, бали, де він виконував п'єси Моцарта, Бетховена, Шопена, грав танці, блискуче імпровізував на теми українських народних мелодій. Весною 1859 року Микола Віталійович закінчив гімназію зі срібною медаллю. В тому ж році,  разом зі своїм двоюрідним братом Михайлом Старицьким, поступив до природничого факультету Харківського університету. Через рік батьки Миколи Віталійовича переїхали до Києва, і брати перевелися у Київський університет. Саме в період навчання у Києві, який співпав з моментом пробудження суспільної думки під час відлиги за Олександра II,  молодий студент остаточно, глибоко і свідомо захоплюється ідеєю служіння Україні, її культурі.

"Лисенко просто перемінився і почав доводити, що нам усім не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти по-українському, щоб зробити цю мову культурною і своєю …Та якщо Микола менше займався тоді етюдами … то зате більше створював … в українському дусі … Крім того, де Лисенко не з'являвся, зараз же створював хор, яким він і диригував" (Михайло Старицький)

Першого червня 1864 року Микола Віталійович закінчив фізико-математичний факультет "по разряду естественных наук", а у травні 1865 року одержав ступінь кандидата природничих наук.

Під час навчання в університеті він прагнув надбати якнайбільше музичних знань, усвідомлюючи, що головна мета його життя—музика. Він захоплено вивчав опери Глінки, Даргомижського, Сєрова, знайомився з музикою Шумана і Вагнера. До 60-х років належать спроби написання музики до мелодрами М. Старицького "Панське болото" (нотний матеріал не зберігся). З цього часу починається справа запису й гармонізації народних пісень, які збирались під час вакацій і свят, коли Микола Віталійович з товаришами мандрував по селах. Так, у 1861 році він провів новорічні свята на Полтавщині у свого товариша, також студента Павла Чубинського, і повернувся з великою збіркою пісень. Також він впорядкував зібрані раніше фольклорні записи і проявив себе як організатор і керівник студентських хорів, з якими виступав публічно.

Після недовгої служби М. Лисенко вирішує здобути вищу музичну освіту. На сімейній раді була обрана Лейпцігська консерваторія, яка вважалась однією з найкращих у Європі. У вересні 1867 року він до неї вступив. Вчителями з фортепіано у нього були Мошелес, Рейнеке і Венцель, з композиції—Ріхтер, з теорії—Паперітц.

"В перехідному свідоцтві, що було видане Миколі Віталійовичу Лисенкові 27/15 квітня 1868 року читаємо: "Венцель: Лисенко—один з моїх найобдарованіших учнів. Виявляє зразкову старанність і встигає вже чудово" (Остап Лисенко. Спогади сина)

Влітку 1868 року Микола Віталійович одружився з Ольгою О'Коннор, яку він привіз до Лейпціга.

У жовтні 1868 року вийшов з друку перший випуск обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано. Їх було 40, і це число стало обов'язковим для всіх наступних випусків. Крім практичного призначення, ці обробки мають велику науково-етнографічну цінність.

"Пісні показував Венцелю. Йому дуже вподобалася моя гармонізація" (Микола Лисенко. Листи)

В тому ж році на замовлення діячів Західної України до роковин з дня смерті Т. Шевченка Лисенко написав музику до "Заповіту". Цей твір започаткував цикл під назвою "Музика до Кобзаря", який включає більше 80-ти вокально-інструментальних творів різних жанрів, надрукованих сьома серіями, остання з яких була створена у 1901 році.

У 1869 році Микола Віталійович з великим успіхом закінчив навчання у Лейпцігській консерваторії. На екзаменаційному випускному концерті він виконував 4-й фортепіанний концерт Бетховена з власною каденцією (оркестром диригував відомий в широких колах Мошелес, піаніст, дириґент, викладач консерваторії та приятель Бетховена). Під час навчання Лисенком написано, крім вже зазначеного вище, частину майбутньої сюїти на теми українських пісень для фортепіано,  симфонічну увертюру на тему української народної пісні "Ой запив козак, запив", першу частину симфонії ("Юнацької"), квартет і тріо для струнних.

З 1869 по 1874 роки М. Лисенко перебуває у Києві, займаючись творчою, викладацькою та громадською діяльністю. У сезоні 1872–73 років був у складі дирекції Російського музичного товариства і приймав активну участь у його концертах. У 1872 році з метою підтримки хорового руху в Києві було засновано аматорське хорове товариство, при якому існував хор з 50-ти співаків, яким керував Лисенко.

У 1872 році гурток українських діячів на чолі з М. Лисенком та М. Старицьким добився дозволу на публічні вистави українських п'єс. Тоді ж ними було написано оперети "Чорноморці" та "Різдвяна ніч" (пізніше перероблена на оперу). "Чорноморці", як народна оперета, міцно ввійшла у театральний репертуар з 1872 року, а "Різдвяна ніч"  з успіхом була поставлена в 1874 році у Київському оперному театрі силами акторів-аматорів. Це був початок українського національного музичного театру.

У 1873 році було видано першу музикознавчу працю М. Лисенко  про український музичний фольклор ("Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм"). У цей же період Микола Віталійович пише багато фортепіанних творів, а також симфонічну фантазію на українські народні теми "Козак-Шумка".

З метою удосконалення майстерності в галузі симфонічної інструментовки Лисенко у 1874 році вступає до Петербурзької консерваторії у клас до всесвітньо визнаного у цій галузі майстра М. Римського-Корсакова, який скінчив у 1876.

"…заняття у Римського-Корсакова збільшили його музичну ерудицію і розкрили перед ним нові таємниці звукових композицій. Петербуржці навіть пропонували Лисенкові посаду капельмейстера у приватній опері з перспективою переходу на імператорську сцену … Але Лисенка тягла додому туга за батьківщиною" (Михайло Старицький. Спогади)

В цей період він дружньо спілкується з композиторами "Могутньої кучки", приймає участь у концертах Географічного товариства, керує хоровими курсами, разом з В. Пасхаловим в  влаштовує "Соляному містечку" концерти хорової музики, в програму яких поряд з іншими входили українські пісні і твори самого М. Лисенка. В петербурзький період ним написано сонату для фортепіано, перший та другий концертні полонези, першу рапсодію на українські теми, видано збірку дівочих та дитячих пісень і танців "Молодощі". Він працював також над оперою "Маруся Богуславка" (незакінчена) та зробив другу редакцію опери "Різдвяна ніч".

Після повернення до Києва у 1876 році М. Лисенко розгортає активну виконавську діяльність, влаштовує щорічні "Слов'янські концерти", в  яких виступає як піаніст-соліст та хормейстер. В цей час ним були написані майже всі його твори для фортепіано великої форми, в тому числі друга рапсодія,  третій полонез, ноктюрн до-дієз мінор. Він також заново організує хори, які здебільшого складалися з семінаристів та студентів, знайомих з нотною грамотою. Але у зв'язку з відомим Емським указом 1876 року, за яким було заборонено вживати українську мову (в тому числі під час концертів), Лисенкові хори виконували українські пісні іншими мовами.

У 1878 році М. Лисенко займає посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настають зміни і в особистому житті—Микола Віталійович бере другий шлюб з Ольгою Липською, яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу М. Лисенко мав п'ятеро дітей.

З 1880 року розпочинається період інтенсивної композиторської творчості. М. Лисенко започатковує роботу над своїм найвизначнішим твором—монументальною оперою "Тарас Бульба" (лібрето М. Старицького за повістю М. Гоголя), яку буде завершено лише через десять років.

"Чайковський обійняв Лисенка, привітав із талановитим твором і просив їхати з ним негайно у Петербург, де він поставить цю оперу неодмінно. Пам'ятаю, що Лисенко сп'янів від похвали такого геніального композитора" (Михайло Старицький. Спогади)

У 80-ті роки було написано також лірико-фантастичну оперу "Утоплена" (за "Травневою ніччю" М. Гоголя, лібрето М. Старицького), кантату "Радуйся, ниво неполитая" на поезію Т. Шевченка, п'єси для фортепіано (Ліричне скерцо, рондо сі-бемоль мажор, гавот фа мажор, Урочистий марш). У 1883 році М. Лисенко пише третю редакцію "Різдвяної ночі", яка з великим успіхом виставляється у Харківському оперному театрі (на цей час заборони Емського указу були послаблені). Тоді ж М. Лисенко створює зовсім новий жанр—дитячу оперу. З 1888 по 1893 роки він пише дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна, або Снігова краля" (всі за лібрето Дніпрової Чайки). У 1889 Микола Віталійович вдосконалює та оркеструє музику до оперети "Наталка Полтавка" за твором І. Котляревського, у 1894 пише музику до феєрії "Чарівний сон" на текст М. Старицького, у 1896 оперу "Сапфо".

У 90-ті роки, крім викладання в інституті та приватних уроків, М. Лисенко працював у музичних школах С. Блуменфельда і М. Тутковського. Не дивлячись на педагогічну завантаженість, з 1892 року по 1902 він чотири рази влаштовує знамениті "хорові подорожі" по Україні—гастрольні концерти, в яких виконувались переважно його власні хорові твори на тексти Шевченка та обробки українських пісень. Його помічниками у цій справі були К. Стеценко,  Я. Яциневич, О. Кошиць. Останній згодом продовжив справу хорових подорожей, розпочату Лисенком, та здійснив мрію Миколи Віталійовича про закордонне презентування української пісні, що й було виконано під час гастролей по Європі та Америці капелою "Думка".

У 1900 році після народження дитини померла кохана дружина, і виховання дітей М. Лисенко взяв повністю на себе. У цей важкий для родини час поруч з ним були його родичі Старицькі.

У 1903 творча громадськість України широко відзначила 35-річчя діяльності М. Лисенка, що перетворилося на свято національної культури і за масштабами не мало собі рівних на Україні. Під час святкування ювілею друзі Лисенка організували збір коштів на видання творів композитора та купівлю для нього та дітей дачі, але Микола Віталійович використав подаровані кошти на організацію Музично-драматичної школи, яка почала працювати восени 1904 року і стала першим українським навчальним закладом, який надавав вищу музичну освіту за програмою консерваторії. М. Лисенко викладав фортепіанну гру. В організації діяльності школи, якій композитор приділяв дуже багато уваги, втілилися його демократичні принципи. Спираючись на досягнення світової культури, він прагнув створити національну музичну освіту.

Музично-драматична школа та Микола Віталійович як її директор постійно були під наглядом поліції. У лютому 1907 року Лисенка заарештували, проте на ранок його відпустили. У справі, заведеній у жандармерії, він значився під прізвиськом "Дідинський". Але, незважаючи на усі переслідування, М. Лисенко плідно працює. У 1905 році з'явився його твір "Гей, за наш рідний край". У першому десятилітті 20-го століття з'явилася також музика до драматичних вистав "Остання ніч" (1903) та "Гетьман Дорошенко" (Лисенко заповідав виконати цю музику по своїй смерті).

Останній період життя Микола Віталійович звертається до царини духовної музики і пише низку творів, які продовжили започаткований його "Херувимською" ще в кінці 19-го століття цикл:  "Камо пойду от лиця Твоєго, Господи" (1909), "Пречистая Діво, мати руського краю" (1909), "Діва днесь пресущественного раждаєт", "Хресним древом".

У 1910 на текст Т. Шевченка був написаний "Давидів псалом". О. Пчілка згадує, що М. Лисенко писав свої духовні твори в Китаєві, селищі поблизу Києва (зараз район міста). Під час літнього відпочинку він бував там, слухав духовні піснеспіви у церкві стародавнього монастиря.

"Улюбленим місцем його літнього перебування був Китаїв … З завітанням до церкви Китаївського монастиря злучена й особлива парость Лисенкової творчості: власне, в Китаєві написав Микола Віталійович кілька своїх творів, належних до музики духовної, до хорів церковних … Живучи в Китаєві поблизу монастиря, Микола Віталійович часто бував у церкві, слухав побожних співів на церковнослов'янський текст, що здавався йому завжди дуже поетичним … Микола Віталійович так любив і додержував більше, ніж хто інший, святочні обряди Різдвяні, новорічні, "зелених свят" і т. ін. … На Великдень так само пеклися в домівці Миколи Віталійовича паски й все інше, належне по звичаю до сього свята" (Олена Пчілка. Спогади)

У 1908 році було написано хор "Тихесенький вечір" на слова В. Самійленка, а у 1912—оперу "Ноктюрн". Серед творів з ліричною тематикою створюються солоспіви на тексти Дніпрової Чайки, Лесі Українки, О. Олеся. У 1905 році М. Лисенко заснував хорове товариство "Боян", з яким організовував хорові концерти української, слов'янської та західноєвропейської музики. Дириґентами концертів були він сам та О. Кошиць. Товариство проіснувало трохи більше року та розпалося через несприятливі політичні умови та відсутність матеріальної бази. У 1908 році М. Лисенко очолив товариство "Український клуб", який проводив значну громадсько-просвітницьку діяльність—організовував літературні та музичні вечори, влаштовував курси для народних вчителів, створив комітети для сприяння спорудженню пам'ятника Т. Шевченку до відзначення 50-х роковин від дня смерті поета (1911), які очолив сам композитор. Через політичні негаразди та заборони влада змусила Лисенка та його однодумців відмовилися від проведення заходів у Києві, але вони спромоглися перенести їх до Москви.

Постійна напружена праця підірвала здоров'я композитора. Влітку 1912 року він їде лікуватися на курорт Наугейм. Але життєві обставини не були сприятливими для поліпшення здоров'я—це і величезне навантаження в учбовому закладі, і творчі пошуки та невпинна громадська робота, а до того ще й закриття  владою у жовтні 1912 року  "Українського клубу", в якому М. Лисенко був головою. Не зважаючи на жорстокі та болючі негаразди, до останнього дня свого життя Микола Віталійович працював. І шостого листопада 1912 року, так само, як в інші дні, він зібрався до своїх учнів на заняття. Але через несподіваний серцевий напад земне життя українського Бояна спинилось.

Микола Лисенко народився у Вічність.

Похорон М. Лисенка зібрав десятки тисяч людей з різних регіонів України та вилився в грандіозну маніфестацію любові і пошани до Миколи Віталійовича та взагалі до української культури.

| Додому |