Ніна СОТНИК

Чого ви не знали про Івана Козловського

Якщо можна визначити музиканта як людину-оркестр, то маестро Козловського епохою — сам Бог велів. Чи можна влучніше назвати митця, який народився на початку 1900-го, а пішов з життя наприкінці 1993 року, з 1926-го по 1954 рік співав у Великому театрі, 1940 року став народним артистом СРСР, а 1993-го — України, котрий плекав юну парость, що творитиме у ХХІ столітті. Ця людина постала в багатьох іпостасях перед меломанами на благодійному вечорі-концерті в Національній музичний академії, що відбувся за сприяння Київської міської державної адміністрації.

Тенор Козловський мав надзвичайно красивий голос світлого сріблястого тембру. Сам Беньяміно Джільї, один із яскравих представників школи бельканто, називав його великим співаком. Були б інші часи, виступати б нашому землякові не лише на “одній шостій земної кулі”!

Але й так доля подарувала йому багато. Вчився в Києві у видатного педагога Олени Муравйової, в інституті, що вийшов зі школи Лисенка. У Полтаві брав участь в армійській самодіяльності, коли в театрі перед виставою захворів “Фауст” — Платон Цесевич. Так сільський юнак дебютував на оперній сцені. Потім був солістом у Харківському, Свердловському театрах опери та балету. У 26 років його запросили до Великого театру. Зовсім юним чув від Олександра Кошиця про славетного Собінова і не думав, що доведеться не лише працювати в одній трупі, а й співати замість нього Ромео!

Уславлена сцена, престижні ролі, вишукане товариство. Та шістдесят років столичного життя не перервали його зв’язку з рідними пенатами.

— 1990 рік, на сцені Великого театру — Мар’янівський хор і військовий оркестр,— пригадав на вечорі його земляк Павло Бохняк.— Диригувати мав генерал Михайлов. “Іване Семеновичу! Але ж це наша пісня! Навіщо ж диригент у погонах?”,— підійшов я до нього. Маестро зрозумів: “А ти зможеш?” — “Зможу!” І полинула над землею “Реве та стогне Дніпр широкий” у виконанні хліборобів з Київщини.

Патріот 1969 року у залі консерваторії вшановували педагога й співачку Марію Тессейр-Донець. Із-за куліс енергійно, як юнак, вийшов Іван Козловський і виніс... пошарпаний жовтий портфель.

— Мусю! Ти пам’ятаєш, як ви з Донцем подарували його мені двадцять п’ятого року у Свердловську?

До реабілітації “ворога народу” Михайла Донця залишалося чверть століття, тож Іван Семенович піддавав себе значному ризику. А потім він дістав символ України — колоски й червону калину і заспівав “Христоса” Рахманінова на слова забороненого тоді Мережковського. На той час відомі нині “патріоти” славили у віршах комуністичну партію...

Блискучий знавець української музики, Козловський активно пропагував творчість Лисенка, Стеценка, Аркаса, Гулака-Артемовського. В 1940 році в Москві здійснив постановку “Катерини”, в 1954-у — “Наталки Полтавки”, де сам виконував головні партії. Записав на грамплатівки 22 українські народні пісні, був автором спогадів про Оксану Петрусенко, Бориса Гмирю та інших.

Меценат Коли Іван Семенович почув, як маленька Оксаночка Григоренко грає на сопілці Моцарта, то сказав:

— Якщо сільські діти грають Моцарта, то не вони мусять платити за навчання у музичній школі, а навпаки, держава має платити їм.

У рідній Мар’янівці музичну школу на власні кошти він відкрив у сімдесяті роки. А Оксанку почув у дев’яностих. Нині дівчина навчається в університеті імені Драгоманова. На вечорі-концерті, присвяченому 102-й річниці від дня народження Козловського, вона виконала арію з “Царевої нареченої”. А її маленькі земляки грали в чотири руки на роялі. Сільські діти не злякалися столичної публіки. Якщо талановиту малечу виводять за руку на сцену, як це робив Іван Семенович, вона виростає у великих артистів. І світ дізнається про нові імена. Так сталося й того вечора. Тріо юних тенорів виявилося маленькою сенсацією. Запам’ятайте: Юрій Аврамчук, Сергій Бортник, Олег Філоненко. Такими правнуками пишався б і великий Козловський.

(Газета “Хрещатик”, 29 березня 2002 р.) .