Михайло Донець – одна з найтрагiчнiших i водночас найтиповiших жертв бiльшовизму. Звiряче вбивство в енкаведистськiй катiвнi цього унiкального самородка, якого сучасники називали українським Шаляпiним, є неспростовним свiдченням того, що в людиноненависницької імперії не iснувало нi моральних норм, нi духовних цiнностей.
Михайло Донець народився в багатодiтнiй робiтничiй сiм'ї. Батько його, Iван Васильович, походив iз безземельних селян. Тому пiсля вiйськової служби в саперному батальйонi, що дислокувався в Києвi, вiн не повернувся у рiдний Василькiв, а влаштувався помiчником кресляра на мiсцевий завод "Арсенал". Одружившись iз київською мiщанкою Ориною Iванiвною, поселився в перекособоченiй розвалюсi пiд заводським стiнами, бо на пристойнiше житло не вистачало заробiтку. Проте вiчнi злиднi не завадили молодому подружжю народити п'ятьох дочок i двох синiв. Матерiальнi нестатки змусили дiтей Донцiв з малечку добувати кусень насущного. Сестри няньчили малих дiтей, а брати служили за харч у крамничних прикажчикiв "хлопчиками на побiгеньках".
Якось вiдомий київський музикант i регент Олексiй Грiнченко почув виняткової краси й алмазної чистоти дискант малолiтнього наймита. Це був восьмилiтнiй Михайлик. Вiдтодi хлопчик став спiвати у церковному хорi, навiть з платнею – 50 копiйок на мiсяць. Як потiм згадував М.I. Донець, любов до музики заронила й розвинула в ньому мати, котра знала силу-силенну українських народних пiсень. Не обiйшла доля дару музики й батька. "Завваживши мiй побожний потяг до вокалу, – згадував пiзнiше спiвак, – вiн власноручно змайстрував i подарував менi саморобну скрипку. Ота домашня музична закваска i привела мене пiд благодатне крило провидця по розшуку майбутнiх талантiв композитора-педагога Грiнченка". Уклавши угоду з антрепризою Київської опери, О. Грiнченко обслуговував дитячим хором вiдповiднi вистави. У такий спосiб Мишко Донець опинився в ролi маленького артиста на опернiй сценi. Перед ним вiдкривається чарiвний i незвiданий свiт високого мистецтва. Йому пощастило почути спiв кращих тодiшнiх маестро, вiч-на-вiч зустрiтися iз самим Петром Чайковським, який диригував дитячим хором у виставi власної опери "Пiкова дама". Здавалося, сцена назавжди стане його покликанням i життям. Та сталося нещастя. Коли Михайликовi минуло одинадцять, померла вiд сухот його мати. А через три роки не стало й убитого горем батька.
На клопотання робiтникiв-арсенальцiв недорослого хориста М. Донця як круглого сироту було зараховано до вiйськової школи медичних фельдшерiв. Вiдтодi свiт перевернувся для вчорашнього театрального романтика: фельдфебельськi команди, бездумна щоденна муштра, брутальнiсть. Та були i курсантськi спектаклi, у яких М. Донець залюбки виконував щонайрiзноманiтнiшi ролi. I тут удруге посмiхається йому доля. В однiй iз вистав його запримiтив тодiшнiй популярний актор i режисер, засновник росiйського драматичного театру у Києвi Микола Миколайович Соловцов. З того часу почалося духовне вiдродження юнака, який усi вiльнi вiд служби години проводив чи то в соловцовськiй драмстудiї, чи на гальорцi Українського народного театру, де зачаровувався грою корифеїв сцени – М Заньковецької, М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського. Вiдбувши вiйськову повиннiсть, М. Донець попри матерiальну скруту повнiстю вiддався самоосвiтi, брав уроки вокалу в найвидатнiших київських педагогiв – Е. Мессiнi, М. Бочарова, О. Самтагано-Горбакової. Водночас набував сценiчної практики в популярнiй драматичнiй трупi Бородая в "ролях зi спiвом".
Пiсля смертi М.М. Соловцова в листопадi 1903 року почалася професiйна сценiчна дiяльнiсть Михайла Донця. Дебютував вiн у п'єсi О. Островського "Снiгуронька", виконавши роль гусляра. Працюючи в театрi, актор-початкiвець не припиняв оволодiвати мистецтвом вокалу в елiтарнiй музичнiй школi Тутковського. 1905 року М. Донця зараховують у Київську оперу. З'ява його на сценi професiйного театру була настiльки успiшною, що вже наступного року спiвака запросили до Москви на роботу в чи не найкращому приватному оперному театрi Сергiя Iвановича Зимiна. "Служба в оперi Зимiна, – згадував у день свого ювiлею М.I. Донець, – заклала музичний театр усiєї моєї сценiчної дiяльностi. В атмосферi цього театру я вперше почав усвiдомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художнiй смак, змiцнювалася сувора артистична дисциплiна". Саме у Москвi М. Донець здобув собi iм'я, ставши достойним сценiчним партнером таких всесвiтньо визнаних корифеїв вокалу, як Федiр Шаляпiн, Леонiд Собiнов, Iван Алчевський та iн.
1913 року, завоювавши славу першокласного оперного спiвака, Михайло Iванович повернувся в alma mater. Київський глядач захоплено зустрiв свого талановитого земляка. Як свiдчать очевидцi, кожна його поява на сценi ставала подiєю у культурному життi мiста. Сторiнки мiсцевої преси ряснiли вiдгуками типу: "взiрець божественного натхнення життєвої правди на сценi". Щоправда, розквiту його таланту дуже скоро завадили буремнi суспiльнi подiї. З розпалом першої свiтової вiйни вiн був мобiлiзований до царської армiї, служив фельдшером у київському шпиталi, лише зрiдка з'являючись на сценi. У пореволюцiйнi роки Михайло Донець став одним з найактивнiших фундаторiв українського оперного театру. Йому першому серед оперних спiвакiв республiки було присвоєно почесне звання Заслуженого артиста, а 1930 року – Народного артиста України.
За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодiв 134-ма партiями басового репертуару. Голос його вiдзначався красивим тембром, широтою дiапазону, рiвним у всiх регiстрах. Вiн створив неперевершенi образи Iвана Карася ("Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського), Тараса Бульби ("Тарас Бульба"), Виборного ("Наталка Полтавка") в операх Лисенка; Захара Беркута ("Золотий обруч" Лятошинського). Серед iнших партiй: Батько ("Катерина" Аркаса), Артем ("Кармелюк" Костенка), Сатана ("Яблуневий полон" Чижка), Калинчук ("Перекоп" Мельтуса, Рибальченка, Тiца, перше вик.), Сокальський ("Щорс" Лятошинського, перше вик.), Мельник ("Русалка" Даргомижського), Сусанiн ("Життя до царя" Глинки), Додон, Салтан ("Золотий пiвник", "Казка про царя Салтана" Римського-Корсакова), Кочубей ("Мазепа" Чайковського), Погнер, Генрiх ("Нюрнберзькi мейстерзингери", "Лоенгрiн" Вагнера), Мефiстофель ("Фауст" Гуно) та iн. (Повністю список див. тут). М. Донець багато гастролював. У 30-х роках вiн здiйснив великi концертнi поїздки по СРСР, зокрема Уралу, Сибiру, Далекому Сходу. З великим успiхом гастролював в оперних театрах Харкова, Днiпропетровська, Львова, Ленiнграда. 1936 року брав участь у першiй Декадi українського мистецтва в Москвi. Записав на грампластинки ряд українських народних пiсень та арiй з опер українських композиторiв.
Та ще з кiнця 20-х рокiв, коли почався наступ на чергового "ворога" – нацiонал-ухильництво, в усi республiканськi i крайовi ДПУ надiйшов iз Луб'янки таємний наказ розпочати пiдготовку по селекцiї нацiональних кадрiв iнтелiгенцiї. До реєстру потенцiйних ворогiв сталiнського режиму було внесено й iм'я свiточа оперного мистецтва М. I. Донця. Власне, ще в пору присмеркiв процесу українiзацiї доля Михайла Iвановича була наперед визначена. Вiдтодi його таємне "дєло-формуляр" невблаганно поповнювалося. Потрібний був тільки слушний привід... І він скоро знайшовся: війна.
М.С.Хрущов пише про артиста у своїх "Воспоминаниях":
"Не знаю, по каким причинам, но за ним укрепилась среди партийного актива и особенно чекистов "слава" антисоветского человека и националиста. Он не подвергался аресту. Но когда в 1941 г. нависла угроза, что Киев будет захвачен немцами, его у нас арестовали. Никаких конкретных данных к тому, кроме сугубо интуитивных, не имелось. Я находился в обществе от него на довольно приличном расстоянии и потому не знал ни его души, ни настроений. И только по агентурным сведениям получалось, что он настроен антисоветски, что он украинский националист... Думается, что имели место наветы. То был плод искусственно вызванного подозрения. В каждом человеке видели нераскрытого врага. А Донец по характеру был человеком крутым, своенравным. Как мне потом рассказывали, он перед властью не низкопоклонничал, держал себя с достоинством, может быть, проявлял даже высокомерие. Видимо, это и послужило поводом оценить его как антисоветского человека".
Так чи інакше, 2 липня 1941 року начальник 1 вiддiлення II вiддiлу III Управлiння НКВД УРСР лейтенант держбезпеки Пєнкiн знайшов, що перебування на волi артиста оперного театру Донця М.I. може становити небезпеку для радянської влади i виписав ордер на його арешт i обшук за № 47. У слiдчiй справi № 982516 як не спростованi пiдстави для звинувачення Донця в контрреволюцiйно-нацiоналiстичнiй дiяльностi й пiдозрi в шпигунствi пiдшитi копiї протоколiв допитiв засуджених у рiзний час до розстрiлу київського економiста Калiуха Д.В., композитора-диригента Верховинця-Костiва В.М., директора мiсцевого театру опери i балету Яновського I.I. Тричi за час ув'язнення був допитаний Донець, i жодного разу вiн нi в чому не визнав себе винним. В одному iз протоколiв зафiксована заява Михайла Донця: "Никакой контрреволюционной работой я никогда не занимался и националистом никогда не был. Я любил и люблю украинскую народную песню и украинскую музыку и больше никаких националистических увлечений у меня нет". Слiдчi теж не довели злочинної дiяльностi М. Донця. Проте пiсля 6 липня 1941 року слiди Михайла Iвановича безнадiйно губляться в тюремних нетрях Києва. 10 вересня 1941 року в київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстрiлянi всi в'язнi. Є данi, що саме в цей день вiд рук "наших славных чекистов" обiрвалося життя унiкального оперного спiвака, народного артиста України Михайла Iвановича Донця.
Пiсля смертi Сталiна дружина спiвака Марiя Едуардiвна Донець-Тессейр на особисте звернення до М.С.Хрущова отримала куценьку довiдку: "с санкции врага народа Меркулова Донец без решения суда был в Киеве расстрелян". Проте це вимушене зiзнання було зроблено пошепки. Бо жоден друкований орган на Українi не оприлюднив офiцiйного висновку КДБ СРСР, що на основi перегляду слiдчої справи Донця М.I. "нельзя считать установленным факт о его причастности к антисоветской националистической организации и проводимой им антисоветской работе". З 1955 року Михайла Донця партноменклатура вже не таврувала вiдкрито "ворогом народу", проте ставлення до нього компартiйних iдеологiв залишалося недоброзичливим. Реабiлiтовано М.I. Донця лише 1989 року.
Та iм'я чародiя оперної сцени не витруїлося з пам'ятi народу.
Доля. (Вірш Т.Шевченка, музика М.Лисенка). Пластинка, випущена 1939 р. до 125-річчя Кобзаря. – 3,31 Мб.
Як посіяв мужик та у полі ячмінь. (Українська народна пісня). Пластинка 1937 р. – 3,32 Мб.
При написанні статті використані деякі матеріали з Інтернету.
